Час — ще той горлоріз, правда?

Роман-лауреат Пулітцерівської премії 2011 року за «оригінальне дослідження процесу дорослішання та старіння в цифрову епоху, що демонструє щиру цікавість до блискавично швидких культурних змін»

За словами Дженніфер Іґан, на написання цього роману її надихнув роман-епопея Марселя Пруста «У пошуках втраченого часу» та серіал «Клан Сопрано»

Роман — зріз епохи, що спалахнула яскравим феєрверком і минула, залишивши по собі напівзотлілі жаринки. І спогади, безліч спогадів.

«Візит загону горлорізів» оповідає про життя Бенні Салазара, колишнього панк-рокера та музичного продюсера, та Саші — молодої жінки з непростим минулим, яка на нього працює. Сашу ми вперше зустрінемо, коли їй буде вже трохи за тридцять — вона лежатиме на кушетці свого нью-йоркського психотерапевта, який допомагатиме їй подолати клептоманію. З Бенні ми знайомимося в найсумніший момент його дорослого життя — розлучений, він намагається налагодити стосунки з дев’ятирічним сином і везе його послухати музику посереднього гурту в підвалі будинку в передмісті.

Хоча Бенні та Саша ніколи не дізнаються про минуле одне одного, читач матиме змогу роздивитися його в найдрібніших подробицях, а також довідається про таємне життя безлічі інших персонажів, чиї шляхи так чи так перетинаються з Бенні та Сашею. Світ навдивовижу тісний.

Це роман

про взаємодію часу та музики, про виживання, про поривання й перетворення, що неминуче запускаються навіть на позір незначним збігом наших доль. У розмаїтті стилів і тонів — від трагедії до сатири та презентації в PowerPoint — Дженніфер Іґан вловлює підводну течію саморуйнування, що її ми всі мусимо або опанувати, або піддатися їй; базову людську жагу до спокути; та універсальну схильність прагнути й того, й іншого — і втекти від нещадного плину часу — у захопливі світи мистецтва та музики. Тонка, вражаюча, непересічна робота від однієї з найсміливіших письменниць сучасності.