«Воєнні злочини. Здається, за роки щоденного використання у мене виробився імунітет до цих слів. Так стається з багатьма «щоденними» словами. Разом із новизною вони втрачають емоційну силу й деколи — навіть зміст. Наче букви калатають у порожнечі, глухо вдаряючись об стінки оболонки. Війна. Вторгнення. Обстріли. Тортури. Окупація. Із часом вони стають просто словами, як слова «просто» чи «слова», і вже не відбивають жаху, який означають. Але кожна особиста історія нагадує, що за цими словами — щось пережите кимось, пережите насправді»,

— із передмови Світлани Ославської

Впродовж 2022–2024 років журналістка Світлана Ославська документувала свідчення воєнних злочинів, які росіяни скоїли на окупованих територіях України. Авторка спілкувалася з уцілілими в Снігурівці, Шевченковому, Ягідному й інших містах і селах, що пережили окупацію. Ці люди буквально на власній шкірі зазнали терору російського вторгнення. Вони були свідками того, як розстрілювали їхніх близьких. Як знищували будинки, вулиці й цілі міста. Пережили тортури і нелюдське поводження, викрадення, зґвалтування. Але росіянам не вдалося позбавити цих людей гідності.

«На власній шкірі» – це відверте висловлювання про злочинність російської агресії, і водночас свідчення про силу окремих людей.

Чому варто прочитати книжку «На власній шкірі»?

Цілісна картина окупаційної реальності, де нехтування людськими життями й гідністю є системним й усвідомленим засобом ведення війни Росією.

Монологи, репортажі, документально-есеїстичні тексти й свідчення очевидців воєнних злочинів, зафіксованих у 2022–2024 роках у регіонах, що пережили окупацію або й досі її переживають.

Порушує питання як ми говоримо про трагедії й біль, переживаємо колективну травму і виходимо з травматичного досвіду.

Вихід видання підтримано в межах програми стипендій від Норвезької асоціації авторів і перекладачів нонфікшну та Українського ПЕН, а також програмою Documenting Ukraine Інституту гуманітарних наук IWM (Відень).

Документуючи свідчення, що увійшли у книгу, Світлана Ославська працювала в міжнародному проєкті The Reckoning Project, який в Україні втілює Лабораторія журналістики суспільного інтересу.

Про авторку

Світлана Ославська

— незалежна українська журналістка, письменниця, дослідниця культури. Авторка книжок художніх репортажів «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії» (2019) та «Сєверодонецьк. Репортажі з минулого» (2022). Співавторка документального проєкту old khata project та артбуку «Old Khata Book. Фотокнига про хати і людей» (2023). З 2022 року документує воєнні злочини Росії в команді The Reckoning Project. Пише для українських та міжнародних видань.

Цитати

Надія ніколи не покидала. Я говорила, шо мені треба жити, на зло їм треба жити. Я ж увесь час їм тут казала: «Я переживу вас усіх, усіх до одного». В очі говорила. Вони рили окопи на городах у нас. А я підходила й казала: «Рийте глибше, бо не влізете всі». Були тут мобілізовані, питали, як звідси забратися. Казала: «Дрон летить, а ти стань і махай, що ти тут». А що я могла радити їм? Я хотіла вижити. Хто як виживав. Хтось, як я, придумав, що вони всі божевільні й з ними треба так і балакати.

У цих інтерв’ю завжди доводиться мати справу лише з людською пам’яттю, а не з фактичними подіями. Навіть коли людина розповідає докладно й послідовно, настільки докладно й логічно, що здається, ніби читаєш хроніку подій, — але ні, це досі людська пам’ять.

Дивлюся на людину, яка говорить до мене. Що вона хоче приховати? Про що мовчить? Може, намагається відчитати на моєму обличчі, вірю я їй чи ні? Постійно маю справу не тільки з пам’яттю людини, але й з її здатністю передати свої емоції та пережите словами. Це переклад, оригінал — у минулому. Зараз є тільки чиїсь пам’ять і воля щось сказати. Слухаю і маю якимись словами передати це далі. Зіпсований телефон.

Доходиш висновку, що хвилина мовчання — це справді найкраще, що придумали для загиблих. Це хвилина поваги до їхньої смерті, яка сталася без їхньої провини. Це хвилина без слів, що знецінюють.

31 березня

«Наші!» Українські військові заходять у Ягідне

Євгенія: Ми стояли на вулиці, і хтось із хлопців сказав: «Наші!». А вони виходили з лісу, і видно було, що це Ягідне  ·  Монологи про один місяць із життя 127 розвідка, тому що йшли пішки й без техніки. Ми почали плакати, обіймати їх і кричати. Я побачила їхні очі: вони всі добрі, їхні очі добрі, лиця добрі. Це зовсім інші лиця, а не те, що ми бачили протягом місяця. Там були дівчата, були немолоді солдати…

І летіли лелеки. Вони йшли, а над ними летіли три лелеки. Отак низько, просто над ними.

І майже в кожній історії про окупацію будуть хоч кілька слів про ідентичність. Про мову, про символи, яким раніше не надавали значення, про всі ті книжки з історії України, які приносили людям замість туалетного паперу. Про те, що заради виживання треба було приховати, що ти визнаєш себе українцем, кимось відмінним від росіян.