— Я все-таки полізу на дерево. Корови туди ніколи не лазять. А я полізу.

Вона підвелася і схопилася передньою ногою за найнижчу гілку. Тоді потягнулася до наступної.

— О! Ця, певно, витримає. Добре, що вона так низько.

Мама Му міцно трималася передніми ногами і придивлялася, куди ступати далі. Під нею трохи хрускало. Листя й маленькі гілочки лоскотали їй морду. Мало-помалу, гілка за гілкою вона забиралася все вище й вище. І нарешті вже майже досягла верхівки.

— Ну от і вилізла! — засопіла вона й сіла на гілку.

Ворон крутнувся в повітрі та сів на дерево. Він уп’яв очі в Маму Му:

— Що? Ти вже на дереві? Як тобі це вдалося?

— Я просто лізла, — сказала Мама Му. — Але добре, що ти прилетів, Вороне, бо Малий забув мені дещо розповісти.

— Що саме?

— Як злізти назад. Му-у!