Софія з бабусею і татом проводять літо в хатинці на острові, оточені природою і майже на безлюдді. Тут неспішно минають дні, узбережжя обвівають вітри й оминають рибацькі човни, вряди-годи навідуються нечасті гості, а морем до берега прибиває залишені кимось «скарби». Бабуся з онукою вибираються на прогулянки і говорять про все на світі: про птахів і квіти, про Бога і страхи, про ночівлю в наметі, забобони, нестерпних родичів. І хоч вони й словом не згадують про найважливіше: про смерть мами і самотність, — любов і взаємне прийняття пронизують кожну хвилину їхнього маленького затишного літа.