Дебютна збірка віршів Любомира Серняка — це як рух крізь життя, нерівномірний, інколи рваний, інколи заповільнений, такий, при якому встигаєш роздивитися візерунки на черевиках сусідки й надихатися хмарами. А часом нічого не встигаєш, бо дихання обривається, і тільки образи кружляють перед очима — п’янкі, колючі, надто впізнавані або ж надто екзотичні для кожної конкретної голови. Тому «фінішувати» тут — мета (само?)іронічна, значно важливіше втрапити у потрібний ритм. Адже ця збірка — це радше про рух угору, рух росту.