Голос не був об’єктом серйозних філософських зацікавлень аж до 1960-х років, коли Дерріда та Лакан, хоч і кожен окремо, помістили його у центр своїх теоретичних зацікавлень. У праці «Голос та більш нічого» один із чільних представників Люблянської школи лаканівського психоаналізу, близький друг та соратник Славоя Жижека Младен Долар виходить за межі деррідіанської ідеї «фоноцентризму», повертаючись натомість до твердження Лакана, що голос є одним із найвиразніших втілень психоаналітичного об’єкта.

Долар стверджує, що на додачу до двох найпоширеніших застосувань голосу — як носія значення та як джерела естетичного захоплення, — у голосі є ще й третій рівень: голос як об’єкт сам по собі, психоаналітичний об’єкт, який значення та зачудування лише маскують і приглушують. Долар аналізує голос-об’єкт у кількох різних площинах, послідовно розглядаючи «фізику» голосу, лінгвістику голосу, етику голосу та політику голосу, а також використання голосу у текстах Фройда та Кафки, вибудовуючи в процесі викладу своєї думки фундаментальну філософську теорію голосу, яка змушує нас поглянути на цей без перебільшення унікальний людський феномен так, як ми ще ніколи на нього не дивилися.